Дощ, ти, та... (2025)

Йде рясний дощ, і ти бачиш, як хтось мчить вулицею, уникаючи калюж, з мокрим волоссям, що прилипає до обличчя. Раптом вони натикаються на іншу людину, яка тримає парасольку, і обидва ховаються під нею, відчуваючи тепло дихання одне одного посеред холодних крапель. Вони йдуть разом, перестрибуючи через потічки, і розмовляють про звичайні речі – про запах вологого асфальту чи несподівані зустрічі, – але в очах мерехтить щось більше, ніби дощ змиває бар'єри. Потім вони зупиняються під вуличним ліхтарем, де тіні танцюють на мокрій бруківці, і відбувається той момент, коли руки випадково доторкаються, змушуючи серце битися швидше. Пізніше, коли дощ переходить у злив, вони шукають прихисток у маленькому закутку, де світло пробивається крізь вікно, освітлюючи їхні обличчя. Вони ділять гарячий напій, обмінюючись історіями про втрачені моменти та несподівані повороти, і раптом повітря напружується від емоцій, що вириваються назовні. Але ось щось несподіване – грім або просто час – розлучає їх, залишаючи на вулиці мокрі сліди та відчуття, ніби ця мить могла змінити все. Вони розходяться в різні боки, з дощем, що все ще ллє, але в думках уже малюються можливі зустрічі попереду.