Ласкаво просимо до Японії, пані Ельфійко (2025)

Ей, уяви, ця дівчина з незвичайними довгими вухами раптом виринає посеред галасливого міського вулиці, оточена швидкими машинами і яскравими вогнями. Вона витріщається на все, бо ніколи не бачила електричних ліхтарів чи рухомих екранів, і одразу намагається доторкнутися до них, спричиняючи смішні інциденти – на кшталт, коли вона хапає телефон і думає, що це магічний артефакт, а потім випадково запускає відео, привертаючи увагу перехожих. Вона блукає, шукаючи їжу, але плутає вуличні снеки з чимось екзотичним, і все закінчується кумедним бардаком, як от коли вона намагається з'їсти щось гостре і тікає, кашляючи. Потім вона натикається на місцевих, які дивуються її зовнішності, і змушена ховатися в тісному закутку, щоб уникнути натовпу. А от далі вона знайомиться з кимось, хто пропонує допомогу, і вони разом досліджують це дивне місце – вона вперше сідає в швидкий транспорт, відчуваючи, як вітер б'є в обличчя, і це її надихає. Але неспокійно: вони натикаються на підозрілих типів, які здаються небезпечними, і доводиться втікати крізь переповнені вулиці, розв'язуючи загадки на ходу. Вона вчиться пристосовуватися, наприклад, готуючи просту страву, але все спалить і розсмішить усіх навколо, а згодом відкриває, як ці повсякденні штуки можуть бути пригодою, на кшталт використання гаджетів для розв'язання проблем. Урешті, вона починає сміятися з усього цього хаосу, перетворюючи страх на веселі спогади.