Вітер забуття (1990)

Людина прокидається посеред розбитого міста, де вітер зриває листя з дерев і здуває усе на своєму шляху, а в голові — повна порожнеча, ніби хтось витер усі спогади. Вона натикається на покинуті будинки з розбитими вікнами, де валяються старі фотографії, що тріпаються від поривів, і раптом чує дивні звуки — наче крики з далечі. Вона хапає перший-ліпший предмет, скажімо, іржавий ключ, і починає бігти крізь вулички, уникаючи вихорів, які змушують забувати навіть найпростіші речі, на зразок свого імені чи шляху назад. Дорогою стикається з бар'єрами з піску, що підіймаються з землі, і змушена пролазити крізь них, відчуваючи, як вітер дряпає шкіру, а навколо падають фрагменти спогадів інших — уривки розмов і образів, що кружляють у повітрі. Вона натрапляє на підземний тунель, де вітер вривається з такою силою, що зриває двері, відкриваючи кімнати з механічними пристроями, які, здається, саме цей вітер і створює. Там доводиться маневрувати між обертаючими колесами і шипами, що вистрибують раптово, щоб дістатися до джерела — велетенської вежі, де вітер набирає сили. Вона чіпляє мотузки, стрибає через прірви і бачить, як усе навколо тане, ніби реальність розпадається. Наприкінці лізе на вершину, де вітер досягає піку, і зіштовхується з тим, що змушує все зупинитися — щось на кшталт серцевини, яка пульсує, і тоді доводиться діяти швидко, щоб перервати цикл, поки не пізно.