Дівчина, яка мені подобається, забула окуляри (2023)

Вона заходить у клас, а все навколо розпливається, наче в тумані, бо забула окуляри вдома. Він помічає, як вона мружиться, намагаючись прочитати дошку, і підходить ближче. Каже: "Гей, ти нічого не бачиш, правда?" Вона киває, зізнаючись, що без окуляр все як мозаїка. Тоді він пропонує допомогу: "Давай, я читатиму за тебе під час уроків, щоб ти не відставала". Вони сідають поруч, і він починає шепотіти текст, а вона слухає, посміхаючись, бо вперше хтось так дбає про дрібниці. Під час перерви вони йдуть коридором, і він тримає її за руку, щоб вона не врізалася в стіни чи парти. Стається смішно: вона ледь не наступає на чиюсь сумку, і вони обидва регочуть, знімаючи напругу. Пізніше, на вулиці після школи, він супроводжує її додому, читаючи дорожні знаки вголос, і вони заводять розмови про щоденне, наче це найприродніше. Кожна мить стає пригодою, де проста забута річ перетворюється на привід для сміху та ближчих зустрічей.